Два розкинув крила, над рікою курличе лелека,
До домівки вернувсь, до скелястих своїх берегів...
Зустрічає завжди тих, хто їде додому здалека,
Рідний дім, рідний край своїм затишком й тінню лісів.
Приспів
Ти зростила мене, моя земле Житомирська рідна,
Твої ріки життям напувають ліси і гаї,
Самобутню красу і чарівні твої краєвиди
Бережуть, наче скарб, в серці вдячнії діти твої.
2. Утопаєш в листві і бузком надихаєш ти душу,
Мій Житомир пташками виспівує зранку красу,
І коли я тебе ненадовго залишити мушу,
Я травневу любов твою завжди у серці ношу!
Приспів
Ти зростила мене, моя земле Житомирська рідна,
Твої ріки життям напувають ліси і гаї,
Самобутню красу і чарівні твої краєвиди
Бережуть, наче скарб, в серці вдячнії діти твої.
3. Моя земле навчила любові, поваги і шани
До землі, до людей, Божих істин відкрилася суть,
І найкраще, що маю від тебе, від тата й від мами
Із плодами добра я крізь ціле життя пронесу!
Приспів
Ти зростила мене, моя земле Житомирська рідна,
Твої ріки життям напувають ліси і гаї,
Самобутню красу і чарівні твої краєвиди
Бережуть, наче скарб, в серці вдячнії діти твої.
(c) ЛЮДМИЛА КАМЕРОН
Відеокліп:
https://www.youtube.com/watch?v=SsDB9YWTgg0
Людмила Камерон ,
Варшава, Польша
Закрой глаза, задумайся на миг-
В чем cмысл жизни, для чего на свет родился?
И счастлив тот, кто истину постиг,
Кто для Христа прожить свою жизнь согласился.
Господь, дай мне силы идти,
Идти за Тобой, и крест свой нести.
В Тебе надежда моя,
С Тобой все смогу в это верую я.
Прочитано 1486 раз. Голосов 0. Средняя оценка: 0
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
К Богу - как к Отцу. - Тамара Локшина Мой отец никогда не держал меня на руках, мне не знакома отцовская любовь и ласка, безразличие и укоры были моими постоянными спутниками детства. Для него я всегда была ребенком второго сорта, только потому, что родилась девчонкой (к моим братьям он относился совершенно по-другому). Эту неприязнь я чувствовала всем своим существом. Когда я вышла замуж, он иногда навещал нас и то-ли из чувства вины, то-ли еще по какой-то причине приносил конфеты... мне хотелось прижаться к нему, ведь он был моим отцом, но где-то внутри я отмечала для себя, что по прежнему боюсь его. Во мне был невосполнимый вакуум желания близких взаимоотношений но между нами по прежнему стояла какая-то непреодолимая стена. Я верю, что Бог расплавит его сердце, ведь он страдает от этого не меньше чем я, может быть даже не понимая этого.
Я безмерно благодарна Богу за то, что Он стал моим Отцом и восполнил во мне эту утрату.
