Останнім часом мені чогось хочеться написати, що Бога нема. І це не в значенні того, що Бога існує. Ні, я вірю в те, що Він є. Але в значенні: що Його нема в нашому житті. Що ми Його не бачимо, не відчуваємо. Що Він десь є далекий і недосяжний для нас. Для мене ці слова не є виразом атеїзму чи якоїсь зневіри. Навпаки, я сподіваюся, що ці мої слова походять зі справжньої віри та глибокого розуміння життя, свого та інших.
Те, що Бог нема складає для мене певну теологічну та практичну проблему. Чи ми взагалі в стані зрозуміти Бога, наблизитися до Нього. Усі ті слова Святого Письма до говорить про близьке спілкування з Богом спричинюють мені біль, адже нагадують про те чого я не маю.
Можливо ми ніколи так насправді і не зустрінемося з Богом. Він є надто для нас. Ми у цьому прагненні хочемо такого чого не можемо осягнути. Можливо для нас є достатньо радіти добрим друзям, любові жінки, праці та вихованню дітей. Тобто любові від творіння для нас є достатньою. Але досвіт святих говорить мені про щось зовсім інші. Інакше для чого скажіть мені тоді йти в монастир чи ставати священиком, якщо ти все одно нічого не матимеш. Я справді вірю в те, що Бог не обмане очікування і сподівання своїх дітей.
З другого боку усе Святе Писання говорить нам про дивовижні речі. Про те як люди спілкувалися з Богом. Не буду дуже сильно сперечатися з тим чи зустрічав я таких людей чи ні. Але досвід Святого Письма десь нагадує мені казку. Але якщо ми приймаємо Його як Слово Боже, то не можемо відносити до Нього легковажно. Отже, все те, що там написано — справжнє.
Єдина проблема що ми можемо неправильно Його розуміємо. Домішуємо своїх фантазій. Видумуємо таке чого там насправді нема. Але в будь-якому разі Святе Письмо засвідчує нам, що віра це боротьба. Це не лише якісь втіхи та радість. Інколи це спокуси та терпіння. Але вона у будь-якому разі говорить нам про позитивний спосіб спілкування з людей з Богом.
Звичайно, у всіх випадках Сам Бог починав це спілкування і відкривався настільки наскільки хтів. Але це все одно не перекреслює того, що люди могли готуватися до цієї зустрічі. Що вони в певній мірі могли розраховувати на неї. Завіт у самій своїй суті — це обіцянка. А обіцяного треба чекати. І у цьому завіті Бога з нами є дуже важливим елемент нашої участі.
Тому для мене таким важливим є питання того, що саме я маю робити для того, щоб зустрітися з Богом. Якими шляхами до Нього йти. Що брати у дорогу. Чого очікувати і що чекати. Для мене це ціла подорож. Я йду щоб зустріти свого Господа.
Це не є вже виконання. Це лише сподівання. А це моє життя — це саме така подорож, у якій я лише знаходжу згадки, сліди, знаки про Того, Кого я люблю.
Тому питання стоїть: як саме пережити цю подорож. Як не піти у іншому напрямку. Як не прийти невчасно.
Усі ці думки турбують мене. І лише у своїх пошуках віри я знаходжу на них відповіді. Тому намагаюся про них писати, не стільки для того, щоб когось вчити, скільки для того, щоб самому не загубити дорогу і не втратити головне.
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Не зря написано, что Бог на "небе", т.е. на очень высоком уровне, к которому "поднимаются" в восхождении, в отречении от себя плотского. А на самом деле Он очень близко - стоит только начать делать дела любви. "Приблизьтесь ко Мне (любви), и Я приближусь к вам".
Поэзия : Осеняю себя не крестом - Людмила Солма *) примечание:
Очень-очень старое стихо, неоднозначное в моем личном осмыслении - ни тогда в 1975г., ни сейчас - как вновь наткнулась в своих записях на этот криво вырванный из дневника, которого давным уже давно нет, листок...
Выплеснулось одномоментно. Как по наитию наваждения... И до сих пор вызывает удивление необъяснимо мятежной крамолой. Взгляд чуждый и несвойственный моей юности. До абсолютнейшей противостественности. Тяжеловесно-декадентская случайная мысль...
И хотите верьте, хотите нет: но, как только набрала полностью этот стихо-текст, даже не успев сохранить в файле, внезапно отключился свет...
Через несколько минут снова включаю компьютер и заново набиваю в Word это стихотворение.
А мысленно по ходу соображаю: старые записи... забытая памятность событий... Стоит ли ворошить все это нынешним осмыслением?!
Сейчас мне думается, это было, скорее всего, эмоционально-метафорическое эхо чего-то, навеянного каким-то книжным, скорее всего, прочтением... Хотя, помнятся немного и расплывчато-смутные события того давнего февраля. Необъяснимое созвучие разума и сердца -абсолютно чуждому мгновенью?! Поэзия раздумий и осмысления...
Немного подредактировала его, расставив акценты знаков препинания, заменив пару-тройку слов. Поискала среди памятно-знакомых классических стихов более подходящие эпиграфы и остановила свой выбор на трех 4-стишиях из И.Северянина - как показалось мне вчера вечером, наиболее характерных именно многозначием того неясно-уловимого для меня нынешней, эмоционального настроения или смысла, изложенного в этом старом моем стихе:
*Отходная Петрограду*
«Ты проклят. Над тобой проклятья.
Ты точно шхуна без руля.
Раскрой же топкие объятья,
Держащая тебя земля...»
(Игорь Северянин, 1918-VII)
*Осенние листья*
«Осеню себя осенью – в дальний лес уйду.
В день туманный и серенький подойду к пруду.
Листья, точно кораблики, на пруду застыв,
Ветерка ждут попутного, но молчат...»
(Игорь Северянин, 1929)
*Конечное ничто*
«Мы призраками дуализма
Приведены в такой испуг,
Что даже солнечная призма
Таит грозящий нам недуг...»
(Игорь Северянин, 1918-ХП)
И решилась все-таки выставить это стихотворение читателям на обозрение. Возможно кто-то, да задумается на минутку о бренности сиюминутных настроений. И поймет, что жизнь в общим-то не стоит того, чтобы безысходно отчаиваться, впадая в черный пессимизм. Стоит только оглянуться вокруг себя, посмотреть в глаза близких и знакомо-незнакомых людей, переосмыслить сумбур собственной души. Возможно причины духовного одиночества таятся в нас самих – в нашем непомерном величии Эго...
На этой житейски-философской мысли я и закончу свои раздумья над загадкой старого обрывка из забытого мной, выборочно "разоренного" когда-то дневника...
Людмила Солма, 15.10.2007г.
